ПРИЛОГИ НАШИХ ЧЛЕНОХ И СОТРУДНЇКОХ


Микола Мушинка:
Товариству “Лемківщина” в Україні – 20 років

ЯК ДАЛІ?
V з’їзд Союзу русинів-українців Словацької республіки

Реферат з нагоди означованя 90-рочнїци Соборносци України котри пречитани у РКПД у Новим Садзе, автор:
Павло Гай-Нижник
(доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України)

ПРИЛОГИ НАШИХ ЧЛЕНОХ И СОТРУДНЇКОХ

Др М. Новта

МЕДЗИНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦИЯ - ЧЕРНЇГОВ 2009. (Україна - Дияспора)

У Чернїгове од 15. до 17. юния того року отримана 5. Медзинародна наукова конференция, "Українство у швеце: Україна там дзе жию Українци".

Чернїгов ше находзи 160 км сиверно од Києва. У нїм жиє вецей як 300.000 жительох.

Конференцию орґанизовал чернїговски Державни педаґоґийни универзитет "Тарас Шевченко", Фондация добродїйних дружтвених орґанизацийох " Україна - дияспора", Канадска амбасада у України и Фонд професора Ореста Цапа зоз Канади.

Конференция робела у 5 секцийох. Почала зоз пленарним зашеданьом, у рамикох котрого пречитани 12 реферати. Реферати поднєсли представителє шлидуюцих державох: України, Канади, Мадярскей, Нємецкей, Билорусиї, Русиї и Татарстану и Зєдинєних Державох Америки.

На пленарней схадзки свой реферат "Проблеми охрани националней идентичносци у дияспори на прикладу Руснацох и Українцох у Войводини и Горватскей" поднєсол М. Жирош, публициста зоз Мадярскей. На концу пречитани реферат на английским язику, "What is hidden in Sallcburg catacombs"(Цо ше скрива у салцбуржшких катакомбох, Славомира Олеяра зоз Торонта ( Канада), котри пречитала Олена Колесникова).

На першей секциї под назву "Українска дияспора: история, сучасносц, проблеми, напрямки сотруднїцтва медзи дияспору и Україну". Поднєшени 51 реферат зоз України и швета.

У другей секциї розпатрани досцигнуца, виглєдованя, проєкти младих науковцох. Ту поднєшени 37 реферати.

На трецей секциї розпатрани мистецтво, филозофия, фолклор у України и дияспори, и Церква у України и дияспори. Тота секция тиж була богата зоз змистом, на нєй пречитани 40 реферати.

У музейних просторийох визначного українского писателя Михайла Коцюбинского ше отримовала штварта секция о язику, литератури у України и дияспори. Ту поднєшени 32 реферати зоз обласци линґвистики и литератури. На тей секциї свой реферат поднєсол и др Микола Новта зос Нового Саду. Вон представел троязични словнїк медицинскей терминолоґиї, котри зложели руски лїкаре рижних специялносцох у сотруднїцстве зоз рускима линґвистами, а у виданю Дружтва за руски язик, литературу и културу. Саме викладанє прицагло вельку увагу присутних линґвистох бо є пречитани на нашим литературним язику. Було то за нїх приємне нєсподзиванє, розвила ше дискусия, та було вельо питаня о нас и нашим язику.

На пиятей секциї розпатрани питаня школства у України и дияспори. Ту було 20 реферати. Свой реферат под назву "Културно националне препородзенє Руснацох у XІX вику у Войводини", поднєсол др Янко Рамач, котри нє бул пречитани пре його одсутносц ( у тим чаше бул на Науковей конференциї у Познаню у Польскей).

На тей науковей конференциї поднєшени вецей як 120 науково реферати. Бешедни язики конференциї були українски, росийски, билоруски и английски.

На вимогу орґанизатора, нашо реферати були пречитани на руским литературним язику.

Шицки реферати нєодлуга буду друковани у окремним науковим зборнїку.

У рамикох конференциї була орґанизована екскурзия по историйних часцох городу, як и кратки вилєт на ладї по рики Десна.


Боґдан Виславски

ДЗЕНЬ КАРПАТСКЕЙ УКРАЇНИ

- з нагоди 70 рочнїци преглашеня, «Дзень Карпатскей України», будзе означени 14. марца 2009. року.

У познатих подїйох з початку II шветовей войни, история дала барз скромну повагу подїйом на териториї Закарпатскей України (Карпатска Україна, Подкарпатска Рус). Од октобра мешаца 1938. року до стредка марца мешаца 1939. року пришкло до формованя держави, котра кратко тирвала , бо уж напредок Хорти Микош мал дозволу Хитлера завжац тоту територию.

Дня 14. марца у Хусту на заєдницкей схадзки членох уряду, Українскей Националнеї Ради, лидерох партиї УНО, депутатох Сойму, премиєр-министер Августин Волошин преглашел самостойносц и сувереносц Карпатскей України. Дня 15. марца 1939. року, Сойм Карпатскей України потвердзел преглашенє державносци.

Зоз актом о преглашеню нєзависносци утвердзенеже:

- Карпатска Україна нєзависна держава,
- назва держави: Карпатска Україна,
- Карпатска Україна република з предсидательом на чолє, котрого вибера Сойм Карпатскей України,
- державни язик Карпатскей України українски язик,
- фарба державней застави Карпатскей України белава и жовта, при чим белава фарба горня, а жовта долня,
- державни герб Карпатскей України медведз у лївим червеним полуполю, и Тризуб св. Володимира Велького з крижом на стреднїм зубу
- гимна Карпатскей України «Ще не вмерла Україна«.

З тей нагоди формована влада на чолє з Юлианом Ревайом, котри бул и министер вонкашнїх дїлох, за министра нукашнїх дїлох вибрани Юрий Перевузник, за министра господарства и охрани вибрани Степан Клочурак, за министра финансийох и комуникациї Юлий Брашчайко, министра здравя и социялней защити Микола Долинай и за министра просвити и религийних питаньох Августин Штефан.

Дня 14. марца 1939. року почала офанзива Хортийових трупох на Карпатску Україну, котра закончена 18. марца. Пришло до зраженя на Червеним полю при Хусту, дзе ше Хортийовцом спроцивело 2.000 сичовикох и то слабо наоружаних. Нєшка на тим месце подзвигнути памятнїк на чесц тим цо бранєли Карпатску Україну.

Треба наглашиц же духовни вожд Карпатскей України бул наш краян, владика Дионизий Няради. После розбиваня Карпатскей Уклраїни, єдно число вибеженцох, прейґ Румуниї, пришло до Югославиї, дзе достали азил, и дзе були змесцени по наших местох у Сриме и Бачкей, а помагал их наш народ, наша церква и «Просвита«.

Прето и Союз Руснацох Українцох Сербиї у юнию мешацу того року, означи 70 рочнїцу Карпатскей України, дзе уводне викладанє порихта др Янко Сабадош и дзе будзе приказани филм о Карпатскей України


Микола Мушинка

Горниця відзначила 70-річчя Карпатської України

Відзначення 70-ої річниці проголошення незалежності Карпатської України розпочалося 5 березня в Пряшівському університеті міжнародною науковою конференцією „70-річчя Карпатської України”, на якій п’ять науковців з Пряшева та п’ять з Ужгорода виголосили одинадцять доповідей. Складовою частиною конференції була виставка документів про Карпатську Україну із Закарпатського обласного архіву в Ужгороді та Берегові. Увечері того ж дня на Малій сцені Театру ім. Заборського відбувся урочистий концерт Закарпатського народного хору з Ужгорода, присвячений 70-літтю Карпатської України.
В Ужгороді цей ювілей було відзначено міжнародною науковою конференцією „Карпатська Україна в контексті українського державотворення”. На ній науковці з різних міст України, Росії, Угорщини, Словаччини та Румунії виголосили рекордне число доповідей – 175. З них – три на пленарному засіданні (між ними і моя) про міністра Степана Клочурака, решту – в десятьох секціях.
Словаччину на ужгородській конференції представляло шість науковців: О. Грицак із Братислави, Кошицькі історики М. Ґайдош та С. Конечний, Ю. Кіндрат, М. Мушинка із Пряшева та М. Сополига із Свидника. Була це найчисленніша закордонна делегація.
Крім узагальнюючих доповідей про історію Карпатської України, її роль в контексті загальноукраїнської, чехословацької та європейської політики, про репресії проти її діячів угорськими, польськими і радянськими каральними органами, на конференції домінували доповіді про різні аспекти діяльності Августина Волошина. Було їх тринадцять. Дальші персональні доповіді були присвячені Василю Ґренджі-Донському, Степану Рососі, Зореславу, Софії Русовій, Костю Вагилевичу, Івану Рогачу, Ірині Невицькій, Й. Бокшаю, подружжю М. та Г. Мандзюкам та іншим. На жаль, поза увагою дослідників залишилися такі визначні постатті Карпатської України як О. Ольжич, Д. Нярадія, Ю. Перевузник, М. Долинай, І. Ірлявський, брати Бращайки та ін. Кілька доповідей було присвячено діяльності „Просвіти” та відображенню Карпатської України у фольклорі, художній літературі, образотворчому мистецтві, журналістиці тощо. В секції „Церковно-релігійне життя в Карпатській Україні” прозвучали доповіді про православну церкву, протестантські громади, чин Василіан, римо-католицьку церкву тощо.
В кількох доповідях підкреслювалася допомога Карпатській Україні з боку русинів Югославії, які з ініціативи єпископа Д. Нярадія та редактора Михайла Фірака після окупації Угорщиною в березні 1939 р. прихилили її біженців, між якими був і Президент А. Волошин та члени його уряду. Наприклад, я у своїй секційній доповіді розповів про життя і діяльність командира Карпатської Січі генерала Сергія Єфремова, який був і непоганим художником, а в Руському Керестурі, між іншим, намалював будинок Руського просвітного друства та рідну хату Г. Котельника. Остання картина знаходиться в керестурському музеї (Гімназії П. Кузм’яка).
Недоліком ужгородської конференції була її насиченість. Виголосити 175 доповідей в один день (хоч і в десятьох секціях) можна було лише при максимальному скороченні часу виступів (пленарні – на 15, секційні – на 5-10 хвилин). Ні на пленарному засіданні, ні на секціях не залишилося часу на дискусії.
Основні урочистості, пов’язані з ювілеєм Карпатської України відбувалися в її столиці – Хусті.
14 березня на Замковій горі було урочисто піднято Державний прапор України, а в Середній школі ім. А. Волошина, в якій 15 березня 1939 р. відбувся історичний Сойм Карпатської України, було відкрито погруддя Президента Карпатської України А. Волошина.
В Хустському греко-католицькому Свято-Вознесенському соборі відбувся молебень за жертви угорської окупації Карпатської України, в якому взяли участь президент України Віктор Ющенко з дружиною, члени Уряду, депутати Верховної Ради та представники місцевої влади, громадських організацій і духівництва.
Із церкви глава держави зі своїм супроводом поїхав у Школу І-ІІІ ім. Августина Волошина, де вручив державні нагороди з нагоди 70-річчя Карпатської України колишнім січовикам, науковцям, громадським та культурним діячам. Тут же він вручив паспорт громадянина України Апостольському адміністраторові Мукачівської греко-католицької єпархії Мілану Шашику, громадянинові Словаччини.
Свою подорож на Закарпаття Президент В. Ющенко закінчив на Красному полі під Хустом, де в березні 1939 року відбулися кровопролитні бої за Карпатську Україну. Поклавши вінок до новозбудованого пам’ятника героям Карпатської України, Президент перед понад п’ятнадцятитисячною публікою виголосив промову, в якій, між іншим, сказав: „Тут на Красному полі ми вшановуємо Президента Карпатської України отця Августина Волошина. Згадуємо імена Юліана Ревая, Дмитра Климпуша, Степана Клочурака, Михайла Колодзінського. На цій землі боровся наш народ за єдину національну державу – від Карпат до Чорного моря”.
Вранці 15 березня в усіх храмах міста Хуста відбулися урочисті богослужіння за місто і борців за незалежність України. На одному з будинків на вул. Карпатської Січі було відкрито меморіальні таблиці
О. Ольжичу та Р. Шухевичу.
Після мітингу кілька сотень його учасників вирушило на Замкову гору, де було відкрито пам’ятник воїнам Карпатської Січі. І тут продовжувалися промови. Я у своїй промові розповів про молодого американського кінооператора Лисюка, який на цьому місці загинув на очах свого батька Каленика. знімаючи кінокамерою сутичку між січовиками і чехословацькими воїнами
Під вечір на центральній площі Хуста Майдані Незалежності відбувся гала-концерт переможців фестивалю-конкурсу стрілецької пісні, на якому з великим успіхом виступила і п’ятичлена музична капела „Древарка” із Снини, що існує при місцевій організації СРУС.
Урочистості пов’язані з 70-ою річницею проголошення незалежності Карпатської України в Хусті закінчилися вечірнім концертом за участю групи „Лама” та святковим феєрверком.



Частина учасників конференції в Ужгороді.


Біля пам’ятника А. Волошина в школі А. Волошина, в якій відбувся Сойм Карпатської України 1939 р. Фото Я. Чикут.


Біля пам’ятника героям Карпатської Україні на Замковій горі в Хусті. В центрі мер Хуста М. Джадда, вліво від нього автор статті. Фото Магда Мушинка

Микола Мушинка (Пряшів, Словаччина)

Першу докторську дисертацію на тему „Питання національної ідентичності русинів і українців Югославії” захищено... в Італії


Про національну меншину русинів і українців колишньої Югославії (зокрема про першу з них), видано кілька десятків наукових праць. Існують монографії про їх історію, мову, літературу, фольклор, церкву, школу, релігійні та громадські організації, про окремих представників цієї національної меншини тощо.
Та досі не було наукової праці, яка б розглянула складне, однак дуже цікаве питання національної ідентичності цієї нацменшини, розділеної на дві групи. Зараз вже і ця прогалина заповнена. 3 лютого ц. р. перед спеціалізованою комісією Університету Ка Фоскарі у Венеції (Італія) докторант Олег Рум’янцев захистив докторську дисертацію на тему „Питання національної ідентичності русинів і українців Югославії 1918-1991” (638 стор.; мова українська).
Олег Рум’янцев вже своєю дипломною роботою „Українські переселенці з Галичини на території югославських народів” (Київ, 2008, 256 стор.) довів, що він за межами кол. Югославії є одним з найвизначніших дослідників історії і сучасного стану цієї невеличкої національної групи (див. мою рецензію в ж. „Дукля”, 2008, ч. 5, с. 81-83).
Його докторська дисертація є зовсім новою науковою роботою. Дисертант розглянув русинів і українців кол. Югославії як дві окремі групи, вказавши на специфіку кожної з них.
Русини прибули в Бачку і Срем в середині 18 столітті, в основному, з території нинішньої східної Словаччини (Горниці) зі слабо сформованим національним почуттям. В новому середовищі вони порівняно швидко набули статус заможних селян. Основною ознакою своєї ідентичності вони вважали мову, називаючи її руською мовою. Себе вони називали руснаками або русинами. Так їх ідентифікувало й місцеве населення. Серед науковців досі немає однозначної думки, чи мова бачвансько-сремських русинів належить до групи мов східнослов’янських, західнослов’янських або становить окрему групу. Автор, не будучи мовознавцем, залишає це питання відкритим.
Українці прибули в Боснію та Славонію наприкінці 19 ст. з більш-менш сформованою національною ідентичністю з території західної України. І вони себе означували етнонімом русини, пізніше – українці. За соціальним статусом вони належали до бідних селян. В їх належності до східних слов’ян ніхто ніколи не сумнівався. Об’єднуючим елементом між цими двома групами була греко-католицька релігія. Не зважаючи на мовні відмінності автор розглядає ці дві групи як одне ціле і зовсім вірно вважає їх складовою частиною українського народу.
Головним джерелом його дослідження була преса та інші друковані видання. В меншій мірі він використав не публіковані рукописи з приватних джерел та розмови з представниками окремих груп. Слід підкреслити, що пресу русинів та українців Югославії він дослідив дуже уважно, зосередившись на найбільш важливих з точки зору його теми статтях. Кожну з них він піддав доволі ґрунтовній інтерпретації.
Щоб показати еволюцію національної ідентичності обох груп, він обрав хронологічний метод дослідження. Вперше в науці автор подав періодизацію національного питання русинів і українців Югославії від кінця Першої світової війни по 1991 рік. Цей понад 70-річний період він розподілив на вісім розділів. В рамках кожного розділу автор розглянув національне питання за роками. Таким чином, його праця є своєрідним літописом національного життя русинів і українців Югославії.
Більш детально він зупинився на окремих діячах національного руху, таких як М. Врабель, В. Гнатюк, Г. Костельник, Й. Гродський, М. Кіндій, Л. Куницький, Д. Біндас, М. Мудрий, М. Вінай, Д. Нярадій та, зокрема М. Фірак, який у міжвоєнному періоді видав дві газети: „Руски новини” (по-русинськи) і „Рідне слово” (по-українськи). У післявоєнний період автор більш детально зупиняється на працях М. Ковача, М. Бакова, Г. Надя, Ю. Середі, Є. Планчака, Я. Сабадоша, О. Тимка. Д. Папгаргая, Д. Сопки, А. Лебла, В. Костельника, Л. Медєші, Ю. Тамаша, С. Сакача, Д. Латяка, І. Терлюка та цілого ряду інших дослідників національного питання. Все це він розглядає на фоні державно-політичних процесів у Югославії та громадських організацій, таких як Руске народне просвітне товариство, Культурно-просвітний союз югославських русинів, Руска матка (довоєнна і післявоєнна), Союз русинів-українців Хорватії, Союз русинів і українців Югославії, Товариство української мови, літератури і культури Воєводини тощо.
В розділі „Погляди зі світу” (с. 485-507) О. Рум’янцев подав портрети трьох закордонних дослідників історії та культури русинів та українців Югославії: М. Мушинки із Пряшева, І. Удварі з Ніредьгази та П. Маґочі з Торонто. Окрему увагу він присвятив філологічним працям П. Чучки, О. Мишанича, В. Мельника та Т. Токар з України, В. Стрехалюка з Баня Луки, М. Кочиша, Ю. Рамача та Є. Барич з Нового Саду, О. Дуличенка з Туркменії, С. Ґуставсона із Швеції тощо.
Новизна праці О. Рум’янцева полягає не лише у зосередженні великої кількості першоджерельних матеріалів, але, перш за все, в їх науковому опрацюванні. Крім того, він вводить в науковий обіг маловідомі або призабуті імена та події. Кожна його теза підкреслена конкретними фактами. Його праця, без сумніву, стане вихідним пунктом для дальших досліджень. Гідним подиву є список використаної літератури, який охоплює одинадцять газет і журналів та 348 монографій, статей та інших публікацій, друкованих поза названими часописами. Цією бібліографією він значно полегшив працю майбутнім дослідникам цього питання.
У вступі автор особливу подяку висловлює о. Роману Мизеві – за те, що „двері його величезної бібліотеки завжди були відкриті для мене”, М. Цапу – „за широку бібліографічну і загальну допомогу”, Я. Рамачу – „за матеріали і поради з історії” та Ю. Тамашу – „за важливі пояснення з розглянутої в роботі проблематики” (с. ХХХ).
Офіційним опонентом докторської дисертації О. Рум’янцева ректор Венеціанського університету Ка Фоскарі призначив автора цих рядків. Опонент у своїй рецензії дав їй високу оцінку, однак вказав і на кілька недоліків та слабких місць.
В дискусії брали участь окремі члени комісії. Голову комісії проф. Римського університету Красиміра Станчева цікавила, головним чином, статистичні дані досліджуваних груп та періодизація питання. Завідуючу відділом славістики Венеціанського університету проф. Емілію Маньяніні цікавила перспектива дальшого розвитку русинів та українців кол. Югославії. Проф. Краківського університету Дорота Ґіл підкреслила актуальність теми, зокрема в наш час, коли в Європейської унії державні кордони перестають грати вирішальну роль, а актуальними стають регіони, етнічні та національні групи.
Всі члени комісії зійшлися на думці, що праця Олега Рум’янцева повністю відповідає критеріям докторської дисертації і на закритому засіданні одноголосно визнали її достатньою основою для надання дисертантові звання „Doctor europeus” (доктор Європейської унії).
Праця заслуговує на те, щоб її видати друком та поширити, головним чином, в Україні, де інформації про русинів та українців колишньої Югославії є аж занадто скромними.

16. 02. 2009


О. Рум’янцев відповідає на запитання членів комісії. Вліво від нього: офіційний опонент М.Мушинка та голова комісії К. Станчев. Фото Магда Мушинка.
218

Голова комісії К. Станчев знайомить присутніх з докторською дисертацією О. Рум’янцева. Перший справа. Вліво від голови офіційний опонент М. Мушинка, вправо зав. каф. славістики Е. Маґнаніні. Фото Магда Мушинка


Обкладинка докторської дисертації О. Рум’янцева.

 

Микола Мушинка


Товариству “Лемківщина” в Україні – 20 років

У 1944-46 роках із Польщі було депортовано кілька сотень тисяч лемків в Україну, головним чином у села Західної України, що були тоді заселені поляками (польська держава забрала населення польської національності в Польщу). Проте багато лемків опинилося і на шахтах Донбасу, заводах Луганська та в інших куточках України.

Умови їх життя були дуже важкі, однак надії на повернення додому не було. На нових місцях їх примусових поселень лемки жили в розпорошенні, обречені на асиміляцію з місцевою людністю. Лише 8 липня 1988 року радянська влада дозволила лемкам Львова (де було згромаджено основне ядро лемківської інтелігенції) заснувати культурно-громадське товариство “Лемківщина”, яке згодом перетворилося у Всеукраїнське товариство з такою ж назвою. Сьогодні це товариство має свої організації в обласних та районних центрах (Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Самборі, Ужгороді, Луганську, Одесі), а також на Полтавщині, Миколаївщині та інших місцевостях.

12-14 січня ц.р. у м. Львові відбулося святкування 20-річчя заснування Львівської обласної організації товариства “Лемківщина”. В урочистостях брали участь, окрім представників лемківських організацій з України (навіть далекого Луганська), і гості із Польщі, Сербії та Словаччини.

Лемківська Велія

Урочистості розпочалися “Лемківською Велією”. Увечері, 12 січня понад 350 лемків Львова й околиць разом із цілими сім’ями зібралися у великій салі харчоблоку Львівської політехніки, щоб пригадати стародавні лемківські різдвяні традиції. Кожна сім’я принесла зі собою “мериньдю”, що складалась з різдвяних страв, які поставили на столи. Була тут і мачанка, і киселиця, і бобальки, і риба, і калачі різних сортів, часник та мед, ще й ковбаса, шинка та різноманітні сучасні страви. Якби так порахувати, то тих страв було не сім, дев’ять чи дванадцять (як рекомендує традиція), а кілька десятків. Не бракувало ні палінки (горілки), ні вина. На кожному столі була запалена свічка.

Голова Світової федерації українських лемківських об’єднань, організатор “Велії” Володимир Ропецький, відкриваючи свято, розповів про традиційні різдвяні звичаї лемків. Його слова унаочнив колядками та щедрівками хор “Лемковина” зі Львова. Перед Святвечором всі ми помолились “Отше наш”, “Богородице Діво”, а священик о. Михайло Бігун поблагословив “яствіє і питіє сіє”. Староста Cвяткової вечері по черзі надавав слово гостям цієї небуденної “велії” та краянам. Старші лемки у розповідях пригадували Різдво у своїх хатинках під солом’яними стріхами в горах, молодші, народжені вже на “нових землях”, говорили про зберігання різдвяних звичаїв їхніми дідами й батьками. І ті, і інші шкодували, що ці чудові традиції сьогодні вже виходять із вжитку, і висловлювали вдячність за організацію такої зустрічі, що таким способом лемки вже сьомий рік поспіль пригадують свої давні звичаї. Багато виступів завершувалося різдвяним вінчуванням.

Прекрасним збагаченням Велії було традиційне народне різдвяне дійство “Лемківський вертеп” у виконанні хлопців і дівчат зі Львова, яких підготувала Ліля Плахтій. Були тут не тільки пастирі, три царі, ангел, чорт, а й жид Мошко та інші дійові особи. Всі одягнені в чудових строях. Монологи виконавців чергувалися з колядками. Все це створювало живу, неймовірно емоційну картину.

Міжнародна конференція

Наступного дня в Палаці Потоцьких відбулася Міжнародна науково-практична конференція “Товариство “Лемківщина” в орбіті українського суспільства”, на якій з доповідями виступило чотирнадцять доповідачів. Про історію створення та окремі аспекти її діяльності говорили його засновники та чільні представники: Іван Омелянович Щерба, Іван Красовський, Олександр Венгринович, Степан Чабан та Володимир Ропецький. Галина Щерба ознайомила присутніх із результатами соціологічного опитування лемків щодо збереження їх національної ідентичності. Марта Капраль розповіла про освітньо-культурне життя лемків. Степан Кищак – про мистецтво різьби на Лемківщини. Ярослав Бодак – про лемківські трудові пісні-діалоги. Софія Федина свою доповідь “Лемківська ватра в орбіті українського суспільства” ілюструвала зворушливими піснями у власному виконанні. Ліля Плахтій розповіла про діяльність молоді в товаристві “Лемківщині”, а о. Мирон Михайлишин висвітлив причини схизми і створення апостольської адміністрації на Лемківщині. Богдан Гук поінформував учасників про нові документи, пов’язані з депортацією лемків з рідних земель. Автор цих рядків говорив про культуру русинів-українців Словаччини в контексті Європейського Союзу. Наприкінці конференції він представив її учасникам дві свої книжки, видані 2008 року в Пряшеві: Листування Івана Зілинського з Іваном Панькевичем та Муза і стетоскоп – вірші і прозу Михайла Качалуби.

Презентація карт

У рамках конференції було презентовано і три карти:

1. Територія розселення українців у межах сучасної Польщі на
середину ХХ ст. (Масштаб 1:325 000; розміри 140х110 см; автор С.Ямелинець). На карті зазначено кожне село Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Посяння, з якого було депортовано українське населення, причому графічно зазначені (різними кольорами) села з українським населенням, з переважаючим українським населенням, із приблизно рівною кількістю українського та польського населення, з переважаючим польським населенням і з польським населенням. Білим кольором означені села, в яких дані про склад населення відсутні. Тут же наведено і села Словаччини, в яких живуть русини-українці. З лівого боку цієї великої стінної карти поміщено дев’ять менших карт-врізок, на яких закреслено території розселення українців від ХIV до ХХ ст. Ця цінна карта створена за ініціативи товариства “Лемківщина” та СФУЛО при ідейній підтримці товариства “Холмщина”, “Надсяння” та “Любачівщина”.

2. Давня Україна-Русь V-X ст. (Масштаб 1:6 000 000; розміри
60х42 см; автор С. Семенюк). Ця карта, на превеликий жаль, побудована не на історичних джерелах, а на фантазії автора. Територія Київської Русі в V-X ст., на його думку, охоплювала не лише сучасні українські землі, але й Росію по Онезьке озеро на півночі, Польщу, Чехію і Словаччину на заході (Велика Хорватія) та Угорщину, Румунію і Молдову на півдні. В списку використаної літератури автор наводить 20 праць (між ними пряшівський Краєзнавчий словник, нью-йорську Лемківщину, Slovník starovekých a stredovekých autorov Я. Кузміка. – Мартин, 1983 та інші). У жодній з них і в помині немає підтвердження фантастичних “теорій” С. Семенюка. Шкода, що видавець карти Благодійний фонд “Україна-Русь” (голова Ростислав Новоженець), видаючи таку карту, не проконсультувався з істориками.

3. Західно-Українська Народна Республіка (автор І. Ровенчак; розміри 30х40 см). І цю карту видав Благодійний фонд “Україна-Русь”. В ній територія ЗУНР розподілена на дві частини: території, на яких Українською Народною Радою було проголошено ЗУНР та території на яких влада ЗУНР була недовготривалою. До других залучено всю Лем-ківщину (включаючи Пряшівщину), Надсяння, Закарпаття та Буковину.

Засідання Президії СФУЛО

Після завершення наукової конференції відбулося засідання Президії Світової федерації українських лемківських об’єднань, присвячене оцінці діяльності цієї найвищої лемківської організації за 2008 рік та накресленню плану діяльності на цей рік. Товариство “Лемківщина” і в 2009 році буде добиватися консолідації наших людей, полагодження кривд, спричинених лемкам депортацією.
Центральною акцією на культурному полі повинно стати святкування 100-річчя з дня народження Б.-І. Антонича. Наголошувалося на потребі підготувати до друку репрезентативну публікацію про історію і культуру лемків. “Кошти для видання такої публікації вже забезпечені, чекаємо на рукопис” – заявив ініціатор проекту В. Ардан.

Богослужіння в Лемківській церкві

У середу 14 січня в Лемківській церкві у Шевченківському гаю відбулася урочиста Служба Божа, яку правили чотири священики. Між ними був і військовий капелян з Жешова, що у Польщі, о. Мирон Михайлишин, прозваний за його незвичайну рухливість “Шумахаром у рясі”. І на цей раз – у неділю він ще правив Службу Божу в Тарнові, в понеділок побував у Краснобридському монастирі біля Меджилабірців на Пряшівщині, а у середу був вже у Львові. Відправу в Лемківській церкві супроводив церковний хор під керівництвом 80-річного Івана Кушніра. Кожен із отців духовних виступив з короткою проповіддю. “Ми дякуємо Богу, що вже двадцять років можемо гуртуватися в рідному товаристві, плекати рідну мову і культуру, і хоча би час від часу їздити на рідні землі, щоб поклонитися пам’яті наших предків”,– сказав настоятель храму о.Анатолій Дуда із Монастириськ.

Святковий концерт

Кульмінацією святкування 20-ліття “Лемківщини” був величавий концерт у Львівському Національному Академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької, який відкрили голова СФУЛО Володимир Ропецький та голова ВУТ “Лемківщина” Олександр Венгринович. Концерт поблагословив архієпископ Ігор Возняк та о. Роман Шафран.

На самому початку хор “Лемковина” проспівав “Гімн України” та неофіційний гімн Лемківщини – “Гори наші”. Вітання від Міністерства культури і туризму виголосила заступник міністра Ольга Бенч частково її рідною лемківською говіркою. Після неї вітальні промови виголосили представники області та міста Львова. Голова товариства “Лемківщина” в столиці Києві Ніна Байко замість привітання заспівала лемківську народну пісню.

Після офіційної частини перед заповненим театральним залом полилася майже тригодинна програма лемківських пісень, танців, музики та художнього слова. Зворушливою була літературна композиція Б.Пастуха “Лемкиня народила дитину”. З хорів найбільших оплесків отримала львівська “Лемковина” та хор “Радуцина” з Пусто мит. Танці у виконані молодіжного колективу при палаці ім. Гната Хоткевича у Львові оживили концертну програму. Значне місце в репертуарі займали колядки і щедрівки. Співачка Софія Федина з великим відчуттям заспівала повстанську пісню “Ллється пісня боревісна по Лемківщині”. Сольні пісні, переважно лемківські, проспівали майже десять солістів зі Львова, Тернополя, Калуша та інших міст. Ліля Плахтій полонила публіку власним твором про депортацію лемків з рідних земель. Самодіяльна поетеса Анна Щерба на цю ж тему проспівала унікальну власну баладу. Програма була насиченою і мала сильну динаміку. В ній не було “глухих” місць. Кожен виконавець вклав максимум у свій виступ. Урочистий концерт завершився колядкою “Бог предвічний” у виконані об’єднаних хорів. До співу залучилися усі присутні в залі.
На завершення свята голова СФУЛО подякував гостям та лемківській спільноті, творчим колективам, що брали участь у концертній програмі, своїм помічникам по організації святкування, численним спонсорам, без яких триденне свято товариства “Лемківщина” не було б таким урочистим. Концерт, режисером якого був Роман Береза, став достойним завершенням святкування 20-ліття Львівської обласної організації товариства “Лемківщина”, яке останні 10 років очолює Володимир Ропецький.

Після концерту відбулася урочиста “робоча зустріч” організаторів, учасників та гостей святкування в ресторані “Гуцульський двір”, яка тривала до пізньої ночі.
Учасники цієї знаменної зустрічі роз’їхались по своїх домівках, приємно розчулені з побаченого і почутого, збагачені новинами та цікавою інформацією, напоєні прадідівським піднесеним духом, повні натхнення та різноманітних ідей, що втілюватимуть у своєму житті та науковій чи громадській праці, адже лемки відроджуються, гуртуються і заявляють світовій спільноті про себе на весь голос: «Лемки жиют, Лемки сут».

17.01.2009 Микола Мушинка



ЯК ДАЛІ?

Відбувся V з’їзд Союзу русинів-українців Словацької республіки

В суботу 24 січня ц .р. в конференц-залі Приватної фахової середньої школи „Молодість” в Пряшеві зібралося 67 делегатів та біля 40 гостей на П’ятий з’їзд Союзу русинів-українців Словаччини, щоб обговорити діяльність цієї найбільшої культурно-громадській організації русинів-українців Словаччини (яка нараховує 3800 членів в біля сотні первинних організацій) та накреслити план її діяльності на дальший період. Серед почесних гостей з’їзду були: Посол України в Словацькій республіці Інна Оунівець, Генеральний Консул України в Пряшеві Ігор Колядинський, секретар Ради Уряду Словаччини для національних меншин Марек Лишанський, голова Європейського конгресу українців Ярослава Хортячі, голова Пряшівського краю Петро Худик, трьохчленна делегація Об’єднання українців Польщі, голови округів та старости сіл з українським населенням, директори шкіл з українською мовою навчання тощо.

Лейтмотивом звітної доповіді голови СРУС Івана Лаби та переважної більшості виступаючих були... скарги. Скаргу на недостатню підтримку уряду Словаччини українському населенню, скарги на штучне роз’єднання одної національної меншини на дві антагоністичні групи, скарги на занепад українських шкіл, скарги на словакізацію церкви, скарги на негативні результати перенесення української редакції Словацького радіомовлення із Пряшева в Кошиці (який від 1 січня ц. р. скоротили передачі із семи на п’ять годин тижнево), скарги на мінімальні телепередачі українською мовою (один раз у два місяці) тощо.

Коли П. Беґені як високопозитивне явище наводив факт, що в усіх православних парафіях Словаччини Служба Божа та інші обряди і молитви виконуються церковнослов’янською мовою (на відміну від греко-католицьких, в яких відправи посилено словакізуються), військовій капелан з Тарнова в Польщі о. Мирон Михалишин відповів йому: „Мене дивує, що Ви цим хвалитеся. Таж в Україні і Польщі всі греко-католики і православні київського патріархату давно перейшли на сучасну українську літературну мову. Чи не пора і вашим церквам послідувати цьому прикладу? Аби Ви переконались, що українська мова ближча і зрозуміліша віруючим ніж церковнослов’янська, я Вам дарую український молитовник, а як треба буде, привезу їх сто і більше”. Разом з молитовником, загорнутим у вишиваний рушник, він передав у президію і бібліофільське видання публікації про українську ікону в золотій оправі (теж загорнене у вишиваний рушник).
На початку з’їзду о. Мирон (якого в Польщі за його швидкісні роз’їзди автомашиною називають „Шумахером в рясі”) висловив здивування, що на з’їзді нема жодного священика, і, взявши ініціативу у власні руки, поблагословив з’їзд церковною відправою, а оскільки з’їзд відбувався безпосередньо після Водохрещів зі своїм„дяком” (Б. Гуком) обійшов усі столи й учасників покропив священою йорданською водою.

На з’їзді виступило кільканадцять делегатів і гостей. Основна тема навколо якої точилася дискусія були: збереження національної ідентичності українського населення Словаччини, притягнення до СРУСу молоді, перехід організації на клубну роботу та внесення змін до статуту організації. Ці теми увійшли і до заключної резолюції з’їзду.
В кінці з’їзду делегати таємним голосуванням обрали 25-членну Центральну Раду Союзу та 9-членну Президію. Новим головою Центральної Ради на її першому засіданні було таємним голосуванням обрано 60-річного інженера Петра Сокола – голову Районної Ради СРУС в Старій Любовні. Дотеперішньому голові ЦР висловила щиру подяку за його величезну і самовіддану роботу в цій організації протягом двох виборчих періодів.

П’ятий з’їзд СРУСу пройшов у творчій атмосфері. Він довів, що наперекір радикальному зниженню державних дотацій (в порівнянні з попередніми роками) ця організація і в майбутньому буде зберігати всі дотеперішні активності: організувати центральні фестивалі (Свидник, Камйонку, Бардіїв, Меджилабірці, Снина) і регіональні свята, видавати періодичну пресу (тижневик „Нове життя”, молодіжний журнал „Веселку”), підтримувати гуртки народної художньої самодіяльності, зберігати українську мову в школах, утримувати й поширювати зв’язки з Україною та українцями інших країн тощо.
Український дух на Пряшівщині не завмер. Він ще живе і буде жити!

25.1.2009


Get free Dreamweaver templates and extensions at JustDreamweaver.com