Актуалне
НА МОЦИ БЕЗВИЗНИ РЕЖИМ МЕДЗИ СЕРБИЮ И УКРАЇНУ
Спорозуменє о утаргованю визох медзи Сербию и Україну на моц ступело 8. децембра. Спорозменє у маю, у Києвє подписали компетентни орґани Сербиї и України, а потим є верификоване и у парламентох двох державох.
З тим спорозуменьом мож путовац без визох до двох державох, з тим же час пребуваня без претаргнуца може буц лєм 30 днї, у цеку двох мешацох од дня першого уходу до держави.
Державянє хтори жадаю длужей пребувац на териториї другей держави, та тоти цо ше школую, лєбо у нїх робя, муша мац одвитуюцу визу по законодавстве тей держави.
Як гварене у сообщеню з Амбасади України у Беоґрадзе, Спорозуменє унапредзи сотруднїцтво двох державох, а гражданом оможлїви лєгчейши трансфер людзох, роби и услугох. Допринєше розвою туризму у обидвох державох, а олєгча и контакти медзи привреднїками и установами у култури и других обласцох.
Александра Дудаш
ПРИПОЗНАНЄ СВИТЛАНИ ДЕКАР
У Сербским народним театре у Новим Садзе 1. децембра додзелєне припознанє примадони Свитлани Декар, оперскей шпивачки СНТ. Святочносц орґанизована з нагоди означованя 20-рочнїци од референдума о нєзависносци України. З тей нагоди амбасадор України у Сербиї Виктор Недопас уручел Свитлани Декар припознанє Министерства вонкашнїх дїлох України, за доприношенє розвою українскей култури и сотруднїцтву Сербиї и України.
На святочносци присуствовали управнїк Сербского народного театра Александар Милосавлєвич, хтори привитал госцох, а медзи нїма були и предсидатель Националоного совиту Українцох Йозеф Сапун, предсидатель Националного совиту Руснацох Славко Рац, предсидатель Союзу Руснацох Українцох Сербиї Боґдан Виславски и новосадски парох о. Роман Миз и капелан о. Владислав Варґа.
Як гварела Свитлана Декар мило єй же ма чесц прияц таке припознанє и то у матичним театре, дзе тераз роби.
У програми участвовал новосадски хор “Гармония”, вокално-инструментални квартет “Струни шерца”, КУД “Иван Сенюк” зоз Кули и хор Културного центра “Кобзар” з Нового Саду, Мими Декар и Влада Янкович, а даскельо композициї одшпивала и лауреатка Свитлана Декар.
Свитлана Декар дипломовала 1993. року на Конзерваториюму у Львове, а кариєру почала у львовским Театре опери и балету. З Оперу СНТ сотрудзує од 1997. року, а од 2003. є стаємно занята.
Вецей раз є наградзована за свою роботу и то зоз диплому Медзинародного музичного конкурса “Иван Паторжински” и Рочну награду СНТ за витворени 3 главни улоги, 2004. 2006, и 2007. року.
Александра Дудаш
АМБАСАДОР УКРАЇНИ У РУСКИМ КЕРЕСТУРЕ
Амбасадор України у Беоґрадзе, Виктор Недопас зоз сотруднїками, 1. децембра положел венєц на гроб владики Дионизия Нярадия у крипти Катедралного храму св. Оца Миколая у Руским Керестуре. Венєц владикови положени з нагоди означованя 20-рочнїци як отримани референдум о нєзависносци України.
Тому чину присуствовали и предсидатель Националного совиту Руснацох Славко Рац, предсидатель СО Кула Желько Ковач, директор Школи “Петро Кузмяк” Янко Хома, секретар Союзу Руснацох Українцох Сербиї Славко Джуджар и домашнї парох о. Михайло Малацко.
Под час нащиви Рускому Керестуру, амбасадор України и його сотруднїки Олександер Кириченко и Юрий Мансвєтов ше стретли и зоз штверима школярами зоз Закрпатя котри ше школую по руски у Ґимназиї “Петро Кузмяк” у Руским Керестуре.
Директор школи Янко Хома окреме здогаднул на вельку помоц України у школованю наших студентох як ровноправних зоз домашнїма гражданами, котре ше витворює уж два децениї. Хома наглашел же школованє у керестурскей Ґимназиї лєм часточка врацаня за тото їх дїло, таке значне за наш народ.
Госци и домашнї бешедовали и о подписованю Реґионалного спорозуменя медзи АП Войводину и Закарпатску обласцу України, котре у процедури, з чим ше олєгча приход нових школярох, а бешедоване и о можлївосцох будуцого сотрудзованя у обласци образованя.
Амбасадор Недопас гварел же Амбасада послала потребни документи до Министерства иножемних дїлох України, та обчекую же нєодлуга сцигнє и одвит котри оможлїви подписованє Спорозуменя.
Мария Афич
ТАДИЧ У УКРАЇНИ
На чолє з предсидательом Републики Сербиї Борисом Тадичом, 10. и 11. новембра, високи державнїки Сербиї и привреднїки були у урядовей нащиви України.
Попри предсидателя Сербиї, у державней делеґациї були и министер одбрани Драґан Шутановац, министер польопривреди Душан Петрович, державни секретар у Министерствe вонкашїх дїлох Иван Мркич, та народни посланїк др Дюра Мученски, котри предсидатель Посланїцкей ґрупи приятельства з Україну Народней скупштини Сербиї.
Державну делеґацию Сербиї у Києвe провадзeла и векша ґрупа привреднїкох зоз Сербиї, котри участвовали на бизнис-форуме привреднїкох зоз Сербиї и України, пре розвой и привредне сотруднїцтво двох жемох.
Делегацю Републики Сербиї прияли предсидатель України Виктор Янукович , предсидатель Верховней ради Володимир Литвин и премиєр України Mикола Aзаров.
„ЗВІТ” ПРО СВЯТКУВАННЯ 75-ЛІТТЯ МИКОЛИ МУШИНКИ
Дорогі друзі!
Жоден з моїх ювілеїв не був таким урочистим і багатим на події, як цей 75-й. Я не в силі відповісти на численні вітання кожному окремо, тому прийміть від мене цього листа, адресованого всім разом. Дякую Вам за теплі слова, які вразили мене до глибини душі, бо вони були висловлені щиро, від серця.
По суті, свято для мене розпочалося вже на початку року. Під вечір 6-го січня двоє редакторів братиславського державного телебачення аби довідатись як святкує Святвечір сім’я православного етнографа-українця, завітали до нашої хати. Вони зняли на відео весь його хід (із сімома традиційними стравами, колядками, моїм вінчуваням) і в той же вечір після головних вістей передали репортаж з цього свята по центральному каналі телебачення. Негайно після телепередачі посипалися вітання не лише з різних кутків Пряшівщини, але й з польської Лемківщини та Закарпатської України, які продовжувалися ще й наступного дня.
В суботу 7 січня журналіст Михайло Шкурла (який м. р. написав прекрасну книжку про мого свата Івана Гуменика) звернувся до мене з кількома десятками запитань, пов’язаних з моїм життям. Щоб у спокої відповісти на них, я з дружиною Магдою 9-го січня вирушив... до Африки. На терасі люксусного корабля „Стефанія” я протягом восьми днів у перервах між відвідинами пам’яток кількатисячорічної давності та в літаку Люксор – Братислава відповів на усі запитання. Вийшло задовге, однак, на мою думку, цікаве інтерв’ю. Частину з нього опублікував М. Ілюк в „Новому житті”, другу частину обіцяв опублікувати І. Яцканин в „Дуклі”, а ціле інтерв’ю мабуть появиться окремою брошурою.
Після повернення з Єгипту довелось на кілька днів лягти в лікарню (урологічні проблеми). Там я провів остаточну коректуру 624-сторінкової книги „Národnostná menšina pred zánikom?“, яку ми із сином Олександром підготували до перепису населення, що відбудеться в травні ц. р.
В четвер 17 лютого мене запросили на прес-конференцію до мого 75-ліття в пряшівський ресторан „Музей вин”, про яку мені ніхто раніше не сказав. Я навіть обурився: Що це за порядки! Так не робиться! Чому ви раніше мене не повідомили!
В ресторані здивували мене накриті столи, які більше нагадували рецепцію ніж прес-конференцію і присутність багатьох журналістів майже з усіх східнословацьких газет, радіо, телебачення. Як лише я почав відповідати на їх запитання, двері відкрилися і увійшов голова Української Всесвітньої Координаційної Ради та бувший Генеральний консул України в Словаччині Дмитро Павличко з великою ношею. Для мене це був грім з ясного неба. Його негайно посадили „в президію” і дали слово. Вітаючи мене з ювілеєм, він поступово передавав мені письмові привітання та грамоти від Президента Національної академії наук України Бориса Патона, міністра культури та туризму України М. І. Кулиняка, директора Інституту літератури НАНУ Миколи Жулинського, директора Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ Ганни Скрипник, Голови Національної спілки письменників України Володимира Яворівського. Всі з власноручними підписами. А потім, немов Дід Мороз, почав витягати дарунки: десять об’ємних томів „Антології пам’яток державотворення України Х-ХХ ст..”, два томи „Вибраних творів„ Д. Павличка, фотоальбом В. Пилипка „Дмитро Павличко: Поганя”, „Другий Кобзар” Т. Шевченка 1840 року, унікальне фототипічне видання творів Шевченка 1840 р. переписаних латинкою, книжку М. Жулинського „Нація, культура, література” та інші видання.
Тут же були зачитані вітання від Надзвичайного і Повноважного Посла України в Словацькій Республіці Олега Гаваші, Генерального консула України в Пряшеві Ольги Бенч, замголови Уряду Словацької Республіки Рудольфа Хмела та українських установ і організацій Словаччини.
Тільки що ця церемонія закінчилася, двері знов відкрилися й у приміщення під оплески присутніх увійшов приматор міста Пряшева Павло Гадярі й передав мені „Премію Приматора міста Пряшева” – чотири срібні середньовічні динари з гербом Пряшева в гарному футлярі з відповідною грамотою а в додаток ще пляшку „Пряшівської ягодовиці”.
Все це діялося перед камерами телебачення та мікрофонами радіо і ще в той же день було оприлюдненo в центральних вістях радіо та телебачення (в щоденниках наступного дня).
Прес-конференція продовжувалася, а після неї моя дружина та сини запросили всіх до столів. Виявилось, що це вони, разом з моїм давнім другом Ярославом Шуркалою потай від мене підготували всю цю оказію.
Після прес-конференції Д. Павличка і мене запросили в Союз русинів-українців на бесіду з представниками української громади. Там мені голова Центральної Ради СРУС Петро Сокол вручив Золоту медаль цієї найвизначнішої української організації Словаччини.
Основні святкування мого ювілею (про які я вже знав) були призначені на суботу 19 лютого. Та оскільки Д. Павличка на цей день була запланована невідкладна акція в Києві, ми з Я. Шуркалою у п’ятницю 18-го лютого відвезли його на поїзд в Ужгород. Там у нас була дуже цікава бесіда зі студентами та викладачами Слов’янського університету, виступи по телебаченні та урочистий обід.
В суботу святкування проходило лише у вузькому колі нашої сім’ї та найближчих друзів – у пряшівському ресторані „Радлінка”. Знов – молитва, тости, спогади, пісні. Внучата подбали про дуже гарну програму пісень і говореного слова. І знов несподіванка, про яку я не знав. Із мого рідного села Курова (віддаленого від Пряшева на 70 км) автобусом приїхав привітати мене фольклорний колектив „Курівчани”, який я допомагав засновувати майже сорок років тому і який без перерви діє по сей день. Земляки підготували для мене спеціальну програму, складену із моїх давніх сценаріїв. Все це було дуже зворушливим і не в одного глядача викликало сльози на очах (в мене теж). В подарунок курівчани привезли мені флояру, виготовлену спеціально для мене із курівської високо-гірської бузини. Я тут же віддав її внучці Михайлині з проханням, щоб вона навчилася на ній грати і ширила пастушу музику по світі.
Дальшою несподіванкою для мене (та й інших учасників) був документальний телефільм „Повість про Миколу Мушинку”, який центральна студія Словацького телебачення в Братиславі наприкінці минулого року зняла у Пряшеві, Курові, Ужгороді та Братиславі. По телебаченні фільм будуть показувати лише у квітні, однак телестудія дозволила показати його на домашньому святі вже зараз. Для мене найцікавішими були частини про те, як я в роках 1964-65 перевозив самвидав з України на Захід (між іншим, рукопис Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”) та як органи безпеки не спускали мене з очей від 1964 по 1989 рік. За документами Інституту національної пам’яті в Братиславі (частина яких показана в телефільмі) за цей період стежило за мною тридцять секретних сотрудників органів безпеки. Ось, який я був небезпечний!
В день народження 20-го лютого ми з дружиною Магдою не виходили з хати і до нас ніхто не заходив. Зате телефонні дзвінки не втихали. Потішило мене вітання від трьох внучат в українській радіопередачі „Музичні вітання” (з м. Кошице), в якому були і такі слова: „Дякуємо дідусеві і за те, що він послідовно змушував нас говорити по-українськи, хоч ми часто не хотіли й розмовляли по-словацьки. А тепер, коли ми стали дорослими (16, 18, 19 років) ми є тому раді”. На моє запитання, чому вони замовили для мене пісню „Черемшина”, Михайлина відповіла: „Бо в ній є слова, які відносяться і до тебе: „Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів”.
В понеділок 21 лютого я зустрівся з шестичленною групою київської експедиції „Слідами Михайла Драгоманова в країнах Західної та Південної Європи”. Разом з колегою Йосифом Шелепцем розповів їм про перебування Драгоманова у Пряшеві та показав місця де він стримувався. І вони привітали мене з днем народження.
У вівторок 22 лютого мені з друкарні привезли до хати повний тираж згадуваної вже словацькомовної публікації Національна меншина на грані загибелі. Статистичний огляд русько-українських сіл Словаччини (1773) 1881-2001)” (Пряшів, 2011, 624 с.), яку не встигли виекспедувати до дня мого ювілею (спізнилися на два дні).
Протягом тижня мене відвідало (або подзвонило до мене) ще кілька редакторів, а в суботу після ювілейної (55 років) програми пряшівського професіонального Піддуклянського художнього національного ансамблю (до 1989 р. – Піддуклянського українського національного ансамблю) в Театрі ім. Заборського мене несподівано викликали на сцену. Художній керівник ансамблю Володимир Марушин перед заповненим залом для глядачів (500 місць) привітав мене з ювілеєм, підкресливши, що я від 1960 року не пропустив жодну прем’єру ансамблю (що є правдою).
Мені говорять, що ювілейним для мене буде весь 2011 рік. Отже, можу сподіватися на нові несподіванки.
Пряшів, 28 лютого 2011 року.
Микола Мушинка
08001 Prešov, Gorkého 21, Slovakia
mmusinka@unipo.sk
tel.: 051/77 469 28
PS.: Поширення цього „самвидавчого” матеріалу або його частин всіма формами масової комунікації дозволяється і без згоди автора.
М.М.
ЗБОРНЇК З МЕДЗИНАРОДНЕЙ КОНФЕРЕНЦИЇ У ЛЬВОВЕ
Концом 2010. року з друку вишол зборнїк материялох з Трецей медзинародней науково-практичней конференциї „Дияспора як фактор утвердзеня держави України у медзинародней заєднїци: сучасни стан, проєкция до будучносци”, котра од 23. по 25. юний 2010. року отримана у Львове.
На Конференциї участвовали 420 науковци з 28 жемох швета и шицких обласцох України, а єй робота ше одвивала у осем секцийох. Єдна з нїх була и „Лемки як состойна часц шветового українства”, дзе участвовали 17 делеґати и вецей як 30 почесни госци з Мадярскей, Польскей, Словацкей и Сербиї.
Медзи учаснїками на Конференциї бул и Мирон Жирош зоз Мадярскей, котри виступел з рефератом „Шлїди Лемкох у Мадярскей”, док з нашей жеми сообщенє мал Микола М. Цап, з насловом „Народна и церковна архитектура Руснацох Сербиї”. Обидва роботи обявени у зборнїку материялох з Конференциї.
Конференцию у Львове орґанизовал Медзинародни институт просвити, култури и вязох з дияспору Националного универзитету „Львовска политехнїка”, а єден зоз соорґанизаторох була и Шветова федерация українских лемковских орґанизацийох.
